Львовский спелеоклуб «Циклоп»

Львівська секція спелеологів фактично була заснована у жовтні 1963 року, після того, як нам удалось розкопати вхід до печери Попова яма (нині Озерна) біля Борщова. Я був безпосереднім учасником цих подій.

В той час на Поділлі діяла комплексна карстова експедиція АН України під керівництвом нині доктора геологічних наук, професора Віктора Дублянського.

Під час досліджень наново відкопаної (з нашою участю!) Кришталевої печери в 1962 році співробітникам експедиції від місцевих жителів стало відомо про існування великої печери, вхід до якої знаходився біля с. Стрілківці, в урочищі “Попова Яма”.

Поїздка експедиційників до “Попової Ями” нічого не дала – вхід в печеру був засипаний десятками тон землі, камінням та гниючими останками свійських тварин - у вхідній карстовій лійці місцевий колгосп створив скотомогильник. Правда, зауваження В.Дублянського про те, що вода із цього скотомогильника потрапляє в джерело, яке витікає в селі, і з якого беруть селяни воду, мало позитивні наслідки – бочка солярки, яку терміново спалили у привхідній карстовій лійці, трохи освіжила майбутній вхід до печери.

Через рік, по рекомендації Георгія Бачинського, в майбутньому доктора біологічних наук, професора, учасника досліджень Кришталевої печери і мого старого шкільного товариша, до входу в Попову Яму виїхала група туристів-спелеологів зі Львова, з метою пробитись в середину цього загадкового підземелля. Із історичних архівів ми вже знали, що ця печера була відома в сиву давнину під назвами “Кошова Яма”, “Татарська Яма”. За переказами, в ній, під час татарських набігів, ховались цілі села. Отже наші сподівання були дуже оптимістичні.

Отже, одного похмурого ранку в кінці серпня 1963 року, на краю вирви, на дні якої повинен був бути вхід до печери, забілів намет і троє завзятих спелеологів узялись до роботи. Це були Олександр Кіцера, аспірант-отоларинголог, нині доктор медичних наук, професор; Богдан Мельник, новоспечений лікар-ветеринар, і я, початкуючий викладач боксу в інституті фізичної культури.

Три дні каторжної роботи видимого результату не дали. Ми розкопували “підозрілі” місця по різних кутках карстової лійки, перекидали тонни породи – коров’ячих та кінських костей, липкої тягучої глини та гіпсових уламків. Ми переконались, що печера існує, але увійти до неї нам не вдалось.

По репутації тільки що народженої львівської спелеології було завдано жорстокого удару.

Через два тижні, уже в вересні, над Поповою ямою знову був розбитий “штурмовий” табір. Нас було уже четверо – Володимир Штих, молодий юрист, Марик Бейдер – майбутній бізнесмен, моя дружина Людмила – хімік технолог і я.

Цього разу, ми найперше зв'язались з керівництвом місцевого колгоспу. Його голова, п. Сабадаш М.В. з великою увагою віднісся до нашої експедиції: організував постачання деякими продуктами, а головне – водою, тому що джерело, з якого ми раніше брали воду, пересохло. Але найважливіше було те, що він виділив нам для допомоги двох селян – землекопів: П.Романського і В.Шманько, які раніше бували в цій печері і добре пам’ятали місце входу, хоча з того часу минуло більше 16 років. З їхньою допомогою пізно ввечері нам удалося увійти в печеру.

Наступного дня до нас приєднались Ірина Омельченко і Роман Крип’якевич, що прибули до печери на два дні пізніше і, не заставши нікого на поверхні, сміливо (і нерозважливо!) вирішили знайти нас під землею…

Через два тижні, під час наступної вилазки на Поділля, біля нововідкритої печери я зустрів групу туристів із Львова, - Валерія Васильєва, Вітю Кретова, і з ними – групу студентів Львівського технікуму радіо-електроніки, які і стали основою нашої секції.

Правда, нам не вдалось закріпитись в цій печері – наші тернопільські колеги мали більше досвіду в освоєнні нових лабіринтів, ми провели тільки одну спільну з тернопільчанами експедицію, в подальшому печеру досліджували без нас…

Тим не менше, окрилені перши успіхом, ми почали інтенсивний пошук нових печер – здавалось, копни в будь якій карстовій лійці – і знайдеш печеру…

Основні свої зусилля новостворена секція зосередила у Придністровському Поділлі, унікальному печерному районі України. Саме тут на невеликій території, в основному, Борщівського району Тернопільської області розташоване ціле сузір’я великих печер: Оптимістична – біля с. Королівки (про неї - нижче), Озерна – с. Стрілківці (108 км загальної довжини ходів), Кришталева – с. Нижнє Кривче (24 км), Млинківська – с. Млинки Чортківського р-ну (14 км), недавно відкрита Славка – с. Верхнє Кривче (10 км), Вертеба – с. Більче Золоте (8 км).

Саме на пошук та дослідження нових печер в цьому районі і була передовсім спрямована активність Львівських спелеологів.

“Якщо печери і немає, то ми її викопаємо” - серйозно жартували завзяті “циклопи”.

І таки викопали. 8 травня 1966 року Олекса Соляр і Ваш покірний слуга, розкопали шестиметровий глиняний “корок” на дні лісової вирви в лісі біля с. Королівки і вперше проникли в незнаний досі печерний лабіринт. Це і була знаменита “Оптимістична” печера. 40 років досліджень цієї унікальної печери дозволили скласти карту понад 214 кілометрів лабіринту. Печера впевнено посідає перше місце в Європі за загальною довжиною ходів та друге в світі, поступаючись лише американській Мамонтовій печері.

Але спробуємо повернутись до витоків історії.

- Олекса Соляр повільно втиснувся у вузьке “горло” підземного лазу. Я лежу, розпластаний на вологій глині в горизонтальній щілині і з тривогою прислухаюсь, як просувається вперед мій товариш. Чути зосереджене сопіння. Потім воно припинилося – і після довгої і напруженої хвилини мовчання роздався приглушений радісний вигук: “Шеф, я в печері!” Так були подолані перші метри цього велетенського лабіринту. Це сталося 8 травня 1966 року о 14.00.

Отже, на початку квітня 1965 року спелеологи “Циклопу” проводили топографічну зйомку печери – лабіринту “Вітрова”, вхід до якої знаходився в лісі, поблизу с.Королівка. Місцеві хлопчики, що з цікавістю спостерігали за нашою роботою, показали нам в 300 метрах від табору вирву, на дні котрої під гіпсовою брилою зникав невеликий струмок. Наші спроби – Ігора Качковського, Георгія Бачинського, Валерія Васильєва, Юрія Авербаха, Віті Кретова і моя протиснутись в глибину масиву виявились марними – подальший хід закривав глиняний сифон. До того ж, напередодні, вночі неждано випав сніг, що почав танути, в розкопі створилось болото. Але сильний струмінь повітря в горлі сифону говорив про наявність за ним великої порожнини.

Минув рік. 6 травня 1966 року на краю таємничої вирви був поставлений намет і двоє досвідчених землекопів узялись до роботи. Олекса Соляр, випускник технікуму радіоелектроніки, ще у Львові зварив спеціальну ванночку, з допомогою якої ми за два дні “пройшли” біля 6 метрів сифону і потрапили в “задній прохід” печери. Проходимо на ногах кілька метрів. Дальше – перше розгалуження. Перед нами хід вліво (“Ліва рукавичка”), хід прямо і хід направо. Вибираємо найбільший – прямо. Через кілька метрів ходьби встаємо на четвереньки, попереду низеньке “коліно” – протискуємось, дальше – труба похило вниз, до чергового сифону – трохи розкопуємо його і ось ми вже в маленькому гротику за сифоном. Тут можна розминутись. Ми вже 2 години під землею, пройшли біля 40 метрів. Я посилаю більш стрункого Олексу назад, на поверхню, щоби “перевірити” погоду – адже ми в зоні повного затоплення під час дощу, невідомо, чи попереду буде безпечне місце. Олекса швидко повертається, -  на поверхні сонячно, що заспокоює. Обережно повземо вперед.

Неможливо описати наші переживання, коли після стометрового покрученого лазу, де ходьба на четвереньках чергувалася з повзанням по- пластунськи, ми потрапили в систему високих чистих коридорів, заложених в темно-медовій гіпсовій товщі.

  Все більше і більше розгалужень. Починаємо розуміти, що відкрили якийсь величезний, багатокілометровий лабіринт.

Ідемо коридорами, якими ще не ступала людська нога. Важко встояти перед спокусою заглянути ще за один поворот, але вчасно згадую, що обачність -– одна з важливих якостей спелеолога. Тим більше, що наші ліхтарики – “то потухнуть, то погаснуть…”  ми не чекали такого грандіозного успіху. Стримуючи бажання до нових відкрить, повертаємо назад, на поверхню. Пізніше, наша “точка повороту” буде носити назву “13-й пікет”.

Перший президент клубу «Циклоп» Мирон Савчин

УКРАИНСКАЯ СПЕЛЕОЛОГИЧЕСКАЯ АССОЦИАЦИЯ

Приглашает в свои ряды всех, кто интересуется подземными открытиями и исследованиями, романтикой подземных путешествий, кого беспокоит сохранение уязвимого мира природных пещер и кто способен оценить преимущества совместной деятельности и сотрудничества.

На сегодняшний день в Украине исследовано и внесено в кадастр

2196 пещер.

В УСА состоит 342 спелеолога, которые представляют 58 клубов из

9-ти стран, из них 293 - спелеологи из Украины.

ДРУЗЬЯ! НЕ ЗАБУДЬТЕ СВОЕВРЕМЕННО ВОЗОБНОВИТЬ СВОЕ ЧЛЕНСТВО В АССОЦИАЦИИ НА 2017 ГОД!


Вступить в УСА